Ось уже кілька років 22 листопада в Україні встановлено День свободи, визначений указом президента Віктора Ющенка в 2005 році. І кожного року ця дата викликає дискусії в суспільстві. Кожного разу знаходяться політики, які вважають, що вони мають монопольне право на свободу і на День свободи. В результаті замість того, щоб свято згуртовувало людей, воно їх продовжує ділити. І причина цього в тому, що в саму ідеологію указу було закладено домінування однієї частини України над іншою.
22 листопада – початок помаранчевих подій – для одних було піднесенням, надією. Для інших, які від початку не вірили у щирість слів та намірів помаранчевих лідерів, цей день означав розчарування і змарновані сподівання.
Прикро, що роки минули, а цей поділ, узаконений тоді президентом Ющенком, не перестав різнити людей. І ставлення до цього дня досі викликає неоднозначні почуття. Одні запитують: а чому День свободи? А що ж інші дні року? Інші цитують старий жарт: «Ми вас визволили, і на те нема ради»… Як би там не було, ми всі повинні думати про те, як забувати про давні жалі, давні помилки і розбрат.
Ті, хто прийшов на майдан 22 листопада 2004 року, давно пробачили своїм лідерам зраду, обман і пустопорожні обіцянки.
Ті, хто тоді стояв по інший бік, сьогодні ще раз переконалися, що успішне майбутнє країни можна побудувати тільки разом, долаючи перепони і взаємну недовіру.
І всі ми разом, незважаючи на те, по який бік майдану хто колись стояв, зараз опинилися перед спільним викликом нової світової кризи. І нам разом захищати Україну від небезпек, нам разом дбати про те, щоб наші діти в майбутньому не були обділені, не опинилися на периферії світу через те, що їхні батьки не могли поділити свободу. Очевидно, так, і саме так, ми повинні підійти до сприйняття дати 22 листопада. І це буде позиція відповідальних лідерів, які єднають народ і країну.