Можливо, не всі помітили, як до парламенту повертається стиль діяльності ситуативної більшості. Таємні торги, неочікувані голосування, «пакети»…

Так, «компроміс» між більшістю та опозицією щодо узгодження проекту виборчого закону реалізовано саме «пакетним» голосуванням. А от продиктований він був зовсім не поступкою вимогам ЄС і не чуйністю до питань легітимності.

Справа – у нестачі голосів у більшості для ухвалення свого законопроекту.

З 260 депутатів, які нині спільно голосують за помахом руки пана Чечетова, лише фракції Партії регіонів та Народної партії підтримують цей проект. Це – 218 осіб. Усі решта теперішніх «більшовиків» не є прихильниками змішаного виборчого закону, за яким кандидати мають висуватися лише політичними партіями. Вони є прихильниками твердих гарантій свого потрапляння до наступного парламенту або адекватних компенсацій за майбутню втрату недоторканості й лобістських можливостей.

Не є й не можуть бути прихильниками змішаного закону 20 членів фракції комуністів. Жоден адмінресурс не для них. Хіба що за списком, маючи вплив на виборчі комісії, КПУ має ще надію перетнути найнижчий – краще 1% – виборчий бар'єр. За що й побореться.

20 членів депутатської групи «Реформи заради майбутнього», та 23 позафракційні – бютівські та нунсівські «тушки», за винятком Чорновола – навпаки, позиціонуються як щирі мажоритарники. У них нема ані намірів, ані перспектив злитися із ПР, своєї партії вони не створювали. Відтак, вимагають – і це не раз публічно підтверджували – норми про самовисування. «Реформи» також потребують гарантій чистоти та чесності майбутніх виборів. Адже на цих виборах вони мають намір, попри певну власну історію, але не дуже відомі прізвища, пограти в «нову еліту».

Оскільки ж для ПР та партії Литвина чистота виборів, закладена в закон, смерті подібна, і відмовитись від партійної прив'язки мажоритарників та маніпуляції технологіями вони наразі не згодні – потрібен чималий тиск. Тож групі РЗМ саме зараз стала в пригоді «золота акція» в більшості.

Ця «золота акція» знаходиться в руках «Реформ», а також позафракційних депутатів із більш відомими іменами, як от Буряк, Осика, Губський, Семинога тощо. Вона відіграє свою роль у тих випадках, коли разом із партіями влади – ПР та НП – не голосують комуністи. Окрім змішаного виборчого закону до них завжди відносяться питання приватизації. Саме ними «Аліни тушки» можуть шантажувати владу й вимагати для себе преференція.

Що й сталося днями. І, як не дивно, одночасно з торгами за виборчий закон.

1 листопада, у той час, коли вся увага ЗМІ була прикута до атаки чорнобильців на огорожу, у сесійній залі більшості не вистачило голосів, аби дозволити уряду кинути в негайний дерибан підприємства авіаційної, космічної, залізничної, портової, видавничої й інших стратегічних галузей. За винятком наразі ГТС. Ініціативу кабміну підтримали лише ПР, Народна партія Литвина й ще кілька позафракційних. Усього – 217 депутатів.

Але за певних умов у новій редакції закон про дозвіл на приватизацію ще може повернутися на розгляд і отримати підтримку. Радше за все – якщо влада домовиться про виборчий закон та гарантії й компенсації зі згаданими 43-ма депутатами-"тушками".

Сама ідея повернення до змішаного виборчого закону виникла в команди Януковича ще тоді, коли «тушки», зрадивши БЮТ та НУНС, створили «нову більшість» в старому парламенті. Саме ці «тушки» мали б одразу просто отримати гарантії влади щодо адмінресурсу на місцях і відповідний закон.

Але закон не був схвалений одразу. «Гарантії» прозвучали лише усно, з вуст президента та в позиції міністра Лавриновича про необговорюваність системи виборів. Під ці гарантії «тушки» і тримали свою участь у більшості, страхуючи її від виходу комуністів.

Однак часи змінилися. І змішаний закон став виглядати потрібним партії влади вже не стільки для того, аби розплатитися ним з «тушками», скільки для компенсації власних втрат від непопулярних реформ та падіння партійних рейтингів.

Залежність від «відпрацьованих» «тушок» – тепер слабкий бік ПР та НП…

З іншого боку, коли колишні бютівці та нунсівці побачили проект обіцяного закону – вони втратили цікавість до подальшої беззастережної співпраці із владою, яка нищить їхні навіть особисті електоральні перспективи.

Взагалі зміна виборчої системи – справа дуже важка.

Пригадується, з якими боями одномандатників примусили проголосувати за пропорційний, ворожий їм закон заради «конституційної реформи». Але тоді їх хоч участю в блоках зваблювали. Та й публічна мотивація переходу до парламентської моделі тиснула на них набагато ефективніше, ніж теперішня брехлива тема «наближення депутата до громадян».

Нині все відбувається навпаки.

А отже, у тісну, розполовинену «рукавичку» майбутнього владного списку не пройдуть не те що «тушки» – а й вірні водії, секретарки, можливо, і деякі функціонери ПР. А тут іще Литвин, який бажає покращити інтелектуальний склад партії влади своєю присутністю. І Тигіпко, котрому взагалі сниться лідерство в президентській партії…

Проблематичнішим стає й використання мажоритарної складової для консервації влади. Аналогія з останніми місцевими виборами вже не працює. Бо ті вибори відбувалися на першій, сповненій очікувань фазі президентства Януковича, лояльність мала сенс і перспективу.

Тепер – абсолютно ні.

Адмінресурс – річ настільки чутлива до справжніх потенцій «авторитарного» лідера, що може виявитись набагато мінливішим, ніж навіть партійні рейтинги. Особливо коли держбюджет не здатен годувати відповідну лояльність і «дисципліну» місцевих чиновників.

Останнє ж розширене засідання уряду й виступ на ньому переляканого якимись справжніми і вигаданими загрозами Януковича точно не підбадьорив «вертикаль». Ще гірше враження слабкість президента мала справити на потенційних кандидатів у мажоритарні депутати, котрим належить конкурувати гаманцями за доступ до порожнього бюджету й купи інших державних проблем.

Тобто насправді саме зараз, і саме в Партії регіонів мали би виникнути сумніви: чи зміна виборчого законодавства забезпечить стабільність їхньої влади? І чи варта вона іміджевих втрат в очах заходу? Можливо, під виглядом поступок опозиції стане виправданим крок назад?

Для опозиції ж «досягнутий компроміс» є передусім способом потягти час. Насамперед для торгів про долю Тимошенко та Луценка. Хоча спроба встигнути обміняти виборчий закон на декриміналізацію – просто муляж. Так само, як і видимість спроб наблизити вибори шляхом саморозпуску парламенту під тиском вуличних протестів.

Єдиний шанс провести «дочасні», а тоді просто чергові вибори за чинним нині законом був втрачений під час внесення змін до Конституції.

Нині ж вуличний тиск у супроводі креатива влади, здатен викликати хіба що зворотній ефект.

Для забезпечення участі Тимошенко у виборах треба встановити такий темп апеляційного й касаційного розгляду справи, аби за рік, що лишився до виборів, вирок судді Кирєєва не набрав чинності. Хоча справа Луценка тягнеться досить повільно ще в першій інстанції.

Це, звісно, торги не лише всередині парламенту. Тому, наприклад, пасивність БЮТ та НУНС в питанні сумнівного обрання та приведення до присяги нового судді Конституційного суду Пасенюка – крок до порозуміння з владою в майбутній темі обрання голови Верховного суду, та й призначення нового голови Вищого адмінсуду. Саме вони судитимуть результати виборів.

На цьому фоні блюзнірством виглядає категоричне заперечення опозицією змішаної системи. Низькі партійні рейтинги не обіцяють опозиції надто великих перемог, а чиста пропорційка – створення парламентської більшості. Натомість прихід до ВР «гладких гаманців», не прикутих до ПР, дозволить скласти спочатку ситуативну, а потім і опозиційну більшість, у розрахунку на президентські вибори, у залежності від майбутньої соціально-економічної кон'юнктури.

А вкорочення партійних списків удвічі дозволяє провести в парламент справжню випробувану гвардію, яка складе ядро тієї наступної більшості.

Однак визнати ці вигоди публічно опозиція навряд наважиться. І радше за все дозволить сторгуватись «тушкам» із партією влади. Зокрема, і шляхом прискореної приватизації стратегічних об'єктів держвласності.

Кілька альтернативних законопроектів уже тепер гарантують опозиції «почесну поразку». І «право» звинувачувати владу у фальшуванні виборів та не визнавати їхні результати. Що, між іншим, за відповідної міжнародної оцінки може мати наслідком «всього лише»… продовження існування теперішнього складу парламенту на невизначений термін.

Неприємно для Юлі. Але не назвеш це неприйнятним для тієї ж влади. Яка, втім, має й другий, запасний варіант консервації теперішнього статус-кво.

А саме – силове провокування загострення вуличних протестів із подальшим введенням надзвичайного стану та, відповідно, відтермінуванням будь-яких виборів.

Тож найбільша вірогідність, що у своїх таємних торгах влада й опозиція вибиратимуть один із названих шляхів уникнення зустрічі з виборцями на дільницях. І розподілять між собою ролі для більш переконливої імітації запеклої боротьби.

Про таку от спокусу свідчать усі соціологічні дані про недовіру українців до чинних політичних еліт. А також одностайна реакція еліт на недовіру до себе – повний консенсус щодо викреслювання з бюлетенів графи «проти всіх».

Звісно, такі універсальні ліки від головного болю, як сокира, використовують лише мерзенні авторитаристи.

Але якщо головний біль від наступних виборів надто нестерпний у наших демократів…

І форма виборчого законодавства тут ні до чого.

Ірина Погорєлова

Джерело: Українська правда